Погода в Одессе
Сейчас от ° до °
Вечером от ° до °
Море +°. Влажн. %
Курсы валют
$36.56 • €37.59
$27.75 • €31.45
$27.70 • €31.40
  • Обзор одесских соц.сетей:
Специально для глобуса

Дороги, якими ми вибиралися

Пятница, 20 мая 2022, 17:23

Сергей Осташко

ПЕРЕДМОВА

Насправді дорога розпочалася тижнів за два, наприкінці квітня, коли стало відомо, що в США прийнято нову програму допомоги біженцям з України. Одна програма для них уже існувала, але стосувалася тих, хто вже перебуває у США. Їм термін перебування у країні автоматично продовжувався. А за новою програмою, виявляється, можна в'їхати до США взагалі не лише без візи, а й без закордонного паспорта, виконавши деякі формальності.

Повинен сказати, що за всі 8 років, які наші діти жили у Штатах, ми жодного разу не були в них у гостях. В нас не було віз. Спочатку у Діни закінчився закордонний паспорт, і ми мали довгу мороку с отриманням нового. Потім одна за одною трапилися 4 (чотири!) мої операції, які спустошили всі наші загашники. А потім гримнув ковід, і візи взагалі перестали видавати. А тут раптом така нагода — до дітей, у гості — і без віз.

«Негайно надішліть мені копії всіх ваших документів, — написав син. — Я все зроблю сам».

Не буду втомлювати читача подробицями про всі ті формальності, які потрібно було виконати, щоб отримати Uniting for Ukraine. Але менше ніж за тиждень копії дозволу на в'їзд до США були вже в нас. Разом із докладними інструкціями від сина:

«Ви їдете ніч прямим поїздом Одеса – Пшемисль. Потім день поїздом до Варшави. Там вас зустрінуть, відвезуть до готелю, де ви переночуєте, а наступного дня — літак до Нью-Йорка. Готель та авіаквитки оплачені».

Залізничні квитки на Пшемислі було розкуплено до 30 травня. «Перекупники подметушилися», — подумав я. Але якимось дивом, квитки все ж таки вдалося дістати. А коли забитий під зав'язочку потяг вирушив із Одеси. Виявилося, що у нашому вагоні є вільні місця.

ПЕРШИЙ ДЕНЬ ПОДОРОЖІ. ОДЕСА – ПШЕМИСЛЬ

Пригоди почалися ще на вокзалі. Нас проводжали друзі на двох машинах, причому в одній їхали ми, а в іншій наші валізи та сумки. І коли на вокзалі ми їх перерахували, виявилося, що не вистачає сумок із продуктами. Вона сиротливо залишилася лежати у кутку багажника. За нею, звісно, збігали і принесли, а коли потяг рушив, з'ясувалося, що з неї в багажник вивалилася книга, яка Діна взяла в дорогу почитати. Але зупиняти поїзд ми вже не стали.

На вокзал ми приїхали заздалегідь. Потяг відходив о 18:22, подали по 17:42. а ми приїхали о 16:42. На моє запитання: «На яку платформу подадуть поїзд?», жінка в довідковому віконці по-одеськи відповіла: «Звідки я знаю? Подадуть, я вам скажу».

Коли подали потяг, пролунало оголошення: «Нумерація вагонів з хвоста поїзда». «Чорт, тупотіти з валізами до самого паровоза», — подумав я. Але на першому з хвоста вагоні стояв номер аж ніяк не 1-й, а 4-й, а потім 5-й, 6-й і т. д. Після вагона-ресторану раптом виявився наш 23-й. Яка була нумерація згодом, нас не цікавило.

Схожа чехарда була із нумерацією місць. «У вас одне нижнє місце і одне верхнє, — вказав провідник».

«Але дозвольте, тут же написані зовсім інші номери», — здивувався я.

Ця нумерація неправильна, вона залишилася з довоєнного часу. Майте на увазі, як я вам сказав».

Разом із нами у вагоні їхала дама з дитиною. Друга її дитина мала нижнє місце в сусідньому купе. Дама запропонувала обмін, в результаті якого я виявився зовсім один на нижній полиці в одному купе, а Діна теж на нижній — у сусідньому.

Хвилин за п'ять до відправлення в моє купе влетів захеканий сирієць Антон, як пізніше з'ясувалося, і плюхнувся на сусіднє нижнє місце. Я відразу запропонував йому помінятися з Діною, але він, як дізнався, що там їдуть діти, відмовився: «Вони заважатимуть спати», — заявив він. Я сказав, що заважатиму набагато більше, оскільки сильно хропу. І він, за здоровим глуздом, погодився.

Таким чином, ми з Дінка півночі їхали в купе вдвох на нижніх полицях, і я заважав спати їй. Та й трішечки всьому сусідньому купе за стіною.

Бідолашна Діна так і не заснула, а я, який ніколи не міг спати в поїздах, на мій превеликий подив, — виспався.

А вночі з'ясувалося на рахунок вільних місць у вагоні — у міру прямування поїзда почалося їхнє заповнення. У Жмеринці у нашому купе підселилася одна дівчина — до Львова, у Львові на її місце сіла інша, а згодом третя, яку звали дуже гарно — Стефанія.

З зазначеного:

Потяг називався Одеса – Ужгород – Пшемисль, а йшов чомусь через Львів.

На стіні висів графік руху, але зрозуміти ним, де і коли ми будемо, було неможливо. Спроба дізнатись у провідника теж нічого не дала. Він був дуже роздратований і на моє запитання знову відповів, що це довоєнний розклад.

Вечірній чай не передбачався і провідники воду не кип'ятили.

ДРУГИЙ ДЕНЬ ПОДОРОЖІ. КОРДОН

На кордон з нашого боку ми прибули о 10:30, і вагонами пішли прикордонники. Перевіряли лише паспорти. Але стояли дуже довго, години три, а то й 4. Провідник пояснив, що у когось із пасажирів щось не гаразд із документами.

Від кордону до власне Пшемисля поїзд йшов буквально 10 хвилин і прибув близько 14 години за нашим часом. Прохід кордону у Польщі виявився чистою формальністю: перевірили паспорти, а речі навіть не дивились. А ще я вліз без черги, сказавши, що нам треба встигнути на тригодинний поїзд до Варшави. Слава Богу, що в Європі час на годину раніше, коли в Україні 3, у них лише 2.

А потім ми потрапили під опіку волонтерів, яких там дуже багато, є наші, є поляки, всі говорять українською. Відрізнити волонтерів можна за жовтими та білими жилетами.

Ще в Одесі мене попереджали, що у Пшемислі незручний вокзал. З однієї платформи в іншу потрібно переходити через підземний перехід. А у нас було дві важкі валізи. Коли вийшли з вокзалу, нам показали, куди йти до підземного переходу — метрів 200. А там дві пані підхопили наші валізи і бадьоро покотили спеціальними схилами вздовж сходів, спочатку вниз, а потім після довгого переходу — вгору.

А одні хлопець – Анатолій – не лише доніс, а й допоміг без черги взяти квитки на Варшаву. У касовому залі стояв дядечко, мабуть старший, з апаратом, на якому він роздрукував наші квитки. Квитки для українців були безкоштовні. І ще Толя допоміг безкоштовно оформити польську сім-картку на 2 дні. Вона нам потрібна була, щоб повідомити номер вагона людині, яка у Варшаві нас зустрічатиме.

До речі, поки Діна з Толею брали сімку, до кас набігла черга, і почалося «вас тут не стояло».

Після виконання всіх обов'язків залишалася ще приблизно година до поїзда на Варшаву. «Вам потрібно обов'язково підкріпитися перед дорогою», — сказав святий чоловік Анатолій і показав нам імпровізовану безкоштовну їдальню для біженців під тентом біля виходу з вокзалу.

Єдине, що ми не встигли — запастися водою на дорогу, пляшечки зі спеціального столика миттєво розхоплювали. А купити воду в магазинчику було неможливо, там не брали євро, а лише картки. Але виявилося, що для біженців із бідної України все схоплено. У поїзді в сусідньому з нами вагоні провідники також безкоштовно видавали воду всім бажаючим.

Знову ж таки через підземний перехід за допомогою того ж Толі вийшли на платформу. З одного її боку мав вирушати поїзд до Варшави, а з іншого — прибувати з Кракова. Оголосили, що краківський спізнюється на півтори години, ми, бува, засмутилися, але тут вчасно подали наш потяг.

ДРУГИЙ ДЕНЬ ПОДОРОЖІ. ПШЕМИСЛЬ — ВАРШАВА

Вагон загальний сидячий, м'які місця. Але є в цьому поїзді й «купейні» вагони. Там теж сидячі місця — в окремих купе, по 3 навпроти один одного.

Потяг був швидкісним «Інтерсіті». На спеціально збудованих ділянках він може розганятися 330 км/год, на стандартних — до 160 км/год. Але як тільки наш поїзд досягав швидкості 110 км/год, він починав гальмувати. Занадто багато зупинок. І я згадав фразу з наших студентських поїздок на Кароліно-Бугаз: «Паровоз піднімав колесо біля кожного стовпа».

298 км до Варшави ми подолали за шість годин. У вагоні було дуже спекотно, табло попереду показувало 30-31 градус. Я завжди казав, що в Одесі спека починається з температури 36,6, але не в поїзді, що зупиняється біля кожного стовпа.

Я сидів біля вікна і перше сильне враження – інверсійний слід від пасажирського літака на мирному небі. Як давно в Одесі цього не бачив.

У вагоні з нами сиділи молода мама з донькою. Перед цим вони їхали ніч із Києва, і їх чекав ще один нічний поїзд до Мюнхена. Там вони мають пройти медичне обстеження та летіти далі до Канади. Ця країна приймає біженців без віз, але медично обстежених саме у Мюнхені.

У Варшаві нас зустрічав знайомий нашого сина, теж Сашко, дай йому Боже здоров'я. Виявилося, щоб зустріти нас, він спеціально приїхав із Кракова та йому ще 3 години їхати назад.

«Ну, сьогодні на оглядову екскурсію нічною Варшавою, ми вже, напевно, не поїдемо», — пожартував я і помилився.

«Та тут і нема чого дивитися», — відповів Саша і мав рацію.

Наш Сашко забронював нам ніч проживання у найближчому до аеропорту готелі «Hampton by Hilton». Але коли польський Сашко нас туди привіз, виявилося, що там щось трапилося і нас переселили до іншого готелю.

«Не хвилюйтеся, той готель вищого класу і дорожчий, але вам не доведеться нічого доплачувати. Все за наш рахунок, — хорошою українською мовою сказала адміністратор і додала. — І оскільки ми принесли вам клопіт, за таксі до аеропорту також платитимемо ми».

Готель вищого класу був у самому центрі Варшави, і бідному Сашкові довелося везти нас через все місто. Тобто на екскурсію нічною Варшавою ми таки поїхали, і виявилося, що дивитися там справді нічого.

Коли ми через сорок хвилин дісталися до місця, адміністратор готелю ніяк не міг зрозуміти, чому вони повинні давати нам номер. Він зателефонував до «Hampton by Hilton» і зрештою розібрався. Сашко взяв картку, яка виконує роль ключа, і ми піднялися з ним до номера.

Сучасна система. Вставляєш картку, відчиняєш двері, вставляєш в інше місце, вже всередині номера – запалюється світло. Ой ні, не запалюється. Вставив повільно – засвітилося. Потім робиш кілька кроків, і воно гасне. Бідолашний Сашко спустився до адміністратора, і нас переселили в інший номер.

Перше бажання після того, як ми попрощалися зі святим Олександром, було прийняти душ. І тут я зрозумів, що готель, хоч і крутий, але будували його за радянських часів. Плитка в поєднаному умивальнику-душі-туалеті була настільки слизька, що убитися на ній можна було лише побризкавши підлогу водою. Умивальник від душу відокремлював скляна перегородка, тож, ще не встигнувши вбитись у душовій, ти ризикнув розбити собі лоб о цю прозору перешкоду.

Але, дякувати Богу, нам вдалося не зробити ні того, ні іншого.

Після душу ми з'їли бутербродом і лягли спати.

ТРЕТІЙ ДЕНЬ ПОДОРОЖІ. АЕРОПОРТ

День розпочався добре. Спали без задніх ніг, потім спустилися в ресторан і безкоштовно поснідали: підсмажену шинку, ковбаски, солодке, Попросивши на ресепшені, щоб замовили таксі на певний час, піднялися в номер і ще встигли подрімати.
Таксі прийшло вчасно. Шофер увімкнув лічильник, він почав цокати, але нас це не стосувалося. Саша напередодні, коли передбачалося, що ми добиратимемося з «Хілтона» власним коштом, пояснив нам, лічильник рахує у злотих, але оплачувати можна євро, приблизний курс: 10 євро = 47 злотих.

Таксист спочатку був мовчазним, а потім, коли дізнався, що ми з України, ніби його ввімкнули, і він не замовкав до аеропорту, поносячи, на чому світ стоїть путіна, росіян, війну та ін. Говорив польською, але все було зрозуміло.

В аеропорт приїхали рано, за 3,5 години до вильоту, але виявилося, що реєстрація вже триває. Ми стали в чергу, підійшли до каси і тут почалися неприємності.

Виявилося, що у Дінкіному дозволі на в'їзд без візи, неправильно вказано одну цифру, не так, як у її закордонному паспорті. Викликали старшого. Хлопець виявився молодим, але грамотним. Почав кудись дзвонити, потім попросив почекати, поки прийде відповідь із Вашингтона.

Дозвіл з Вашингтона прийшов за півгодини. Ми полегшено зітхнули та пішли здавати багаж. Але з'ясувалося, що наші прикордонні інциденти ще не закінчено.

«А де ваш тест на ковід?» — запитала строга дама. «Так нам в Америці сказали, що він не потрібен», — красивою українською мовою заперечив я.

«Це в Америці, можливо і не потрібен, а у нас обов'язковий, — відповіла жінка чисто польською мовою і додала. — Ви можете зробити тест прямо в аеропорту на першому поверсі»

Експрес-тест зробили за 15 хвилин. На цьому наші хвилюючі пригоди в аеропорту Варшави закінчилися і почалися прикольні.

На митному контролі працювало одночасно кілька стійок, вірніше не стійок, а транспортерів, якими через апарат просвічування рухалися спеціальні ящики. Жінка за стійкою жестами давала зрозуміти, що за ними потрібно розкласти всю свою ручну поклажу, носильні речі та окремо комп'ютер.

Пройшовши крізь рамку, ти потрапляв до рук кремезного мужика з ручним металошукачем, який їм тебе обшукав, потім змусив розставити руки в сторони, і ще мало не обмацував тебе з голови до щиколоток. Коротше, все, як показують у детективних серіалах. Єдине, чого не було, це команди: «Ноги на ширину плеч, лицом к стене, руки за голову».

Діна, бачачи, як я все старанно виконую, пройшовши рамку, сама розставила руки в сторони. Чоловік посміхнувся і сказав, що даму він масажувати не буде.

Залишався паспортний контроль. Знайти його виявилося непросто, і вказівники зі стрілочками привели нас спочатку до магазину Duty free («Тут ми купувати нічого не будемо», — попередила дружина), а потім у бар, де дружина мене пожаліла і купила ковток віскі. Ковток виявився маленьким, на більший жаль Діночки не вистачило.

Нарешті на горизонті з'явився юрба, вишуканая в кілька черг. То був паспортний контроль. Я по простоті душевної став у найменшу чергу, і виявився неправий.

Коли Діна простягла у віконце паспорта, мила дівчина, вказала на табличку Only EU (тільки для громадян Європи) і махнула рукою у бік віконців з написом ALL (всі). Ми вистояли ще одну, тепер уже довжелезну чергу, отримали посадкові талони і почали шукати виходи на посадку.

Від великої кількості виходів очі розбігалися. Посадка на Нью-Йорк називалася 26N і опинилася наприкінці довгого проходу. Від табло 26N вів гнучкий тунель прямо до люка літака, польської авіакомпанії LOT, що стоїть поряд, але пасажирів поки не пускали. Ми знайшли два вільні місця та сіли чекати.

ТРЕТІЙ ДЕНЬ ПОДОРОЖІ. ПЕРЕЛІТ ВАРШАВА – НЬЮ-ЙОРК

Вилетіли ми на годину пізніше запланованого. Наші місця опинилися у другому салоні в середньому ряду.

На загальному екрані весь час на карті показувалася схема польоту, де ми знаходимся, з якою швидкістю рухаємося, яка висота, скільки вже пролетіли і скільки ще залишилося.

На спинці крісла попереду було встановлено телевізійний екран, на якому можна вибрати, що ти хочеш дивитися: кіно, серіали, телебачення, спорт тощо. Причому кожен пункт містив кілька підпунктів. А трохи нижче був закріплений пульт управління, що випадає (якщо натиснути кнопку праворуч). Їм, крім усього, вмикалося світло над своїм кріслом.

Звук з екрану подавався на навушники, які рознесли пізніше. Фільми демонструвалися кількома мовами. Вибираєш назву, читаєш анонс, але якщо там написано RUS, це не означає, що в перегляді є російська мова.

У Діни телевізор працював нормально, а в мене весь час глючив. Так до кінця жодного не додивився.

Невдовзі після вильоту нас погодували обідом з вином, а перед прильотом — сніданком, від якого відмовилися. «Нас повинні зустрічати і потім годувати святковою вечерею на честь нашого прибуття», — сказав я Діні.

Приємною несподіванкою було те, що літак долетів не за 9 годин, як передбачалося, а за 8.

Із приземленням наші пригоди не скінчилися. Хлопець на паспортному контролі знову побачив помилку в номері паспорта, сфотографував нас, зняв відбитки пальців і відвів у спеціальне приміщення, де сиділо кілька прикордонників, а на вході — дуже мила китаянка, яка спитала нашу вагу, зріст та повірила на слово.

Ще там було багато крісел для очікування, ми прийшли першими, потім приміщення почало поступово наповнюватись, як я розумію, пасажирами, які мали проблеми з документами. Нас ще раз сфотографували, зняли відбитки пальців і через якийсь час китаянка скомандувала «На вихід». І ми вийшли.

Виявилося, що на нас чекають уже: Сашко з Анечкою, сваха Танечка, онука Юлечка зі своїм хлопцем і наш спільний друг Сергійко Ковалінський.

Зробили загальне фото сім'ї, що возз'єдналася, і Саша відразу виклав його у Facebook.

Я навіть не знав, що наше возз'єднання турбує стільки людей. У коментарях посипалися вітання з усього світу, навіть від тих, кого ми не знали. І навіть від тих, кому я не збирався казати, що ми їдемо.

Як я й припускав, у дітей вдома на нас чекала шикарна вечеря, а потім — здоровий після всіх переживань сон.

Вранці з'ясувалося, що діти зняли нам квартиру за сім хвилин ходу від їхнього будинку. Але це було вже вранці, нашого першого дня перебування на території Сполучених Штатів Америки.

А поки що була ніч і — сон, сон, сон…