Наша камера
на «Ланжероне»
Loboda Loboda
в Садах Победы
Погода в Одессе сейчас +6 ... +8
утром +7 ... +9
Курсы валют USD: 0.000
EUR: 0.000
Регистрация
Фильтр публикаций
Все разделы
Публикации по дате
Дата:

Тут стоятиме \"тая цариця\"

Пятница, 6 июля 2007, 12:14

Роман КРАКАЛІЯ

Чорноморські новини, 30.06.2007

Вони боролися проти Російської імперії. Але імперська ідея перемогла — рівно через 102 роки. У ніч з 24 на 25 червня 2007-го на переможеній нею території незалежної України — в Одесі — демонтовано пам\'ятник українським революційним матросам — героям-потьомкінцям. «Непереможена територія революції» — а саме такий напис на п\'єдесталі — перенесена на іншу вулицю, щоби звільнити місце для «засновників Одеси» — російської цариці Катерини, катюги українського народу, та її придворних.

Матроси стояли твердо, як і в ті героїчні дні 1905-го. Але ні їхні металеві груди і м\'язи, ані численні протести української громадськості міста, ні козацький спротив — усе це ніщо проти невтримного бажання депутатської більшості Одеської міськради щоранку творити вірнопідданий уклін «порфироносній прости господи» та «героям» її алькова.

А тих півтора десятки козаків, котрі чергували тут кілька днів поспіль, було, звісно ж, недостатньо, щоби протистояти півсотні молодиків, які одразу ж розпочали бійку. Прибулі майже водночас з ними силовики не надто й захищали оборонців пам\'ятника. *

А де ж були інші козацькі мужі на чолі зі своїми широколампасними генералами, котрі вміють дуже красиво говорити про козацькі гордість і честь, та не можуть навіть самих себе захистити, не те вже, щоб пам\'ятник революційним українським матросам. Та от що цікаво: як зможуть вони споглядати опісля місце, де стоятиме
...тая цариця,
Лютий ворог України,
Голодна вовчиця,
як писав Тарас Шевченко.

Але питання навіть не в цьому. Беззастережна й цілковита капітуляція кількатисячного козацького... «війська» в Одесі — не перша в українській історії. Перша була, коли козаки здали Запорозьку Січ цариці, котра, знову ж таки за словами Шевченка, «доконала» Україну. До того, як напівграмотна німецька принцеса осідлала трон імперії, не було у нас кріпацького рабства, не було тюрем ніде в Україні, вона, до слова сказати, запровадила й межу осідлості для євреїв...

Міста, як і люди, у своєму розвитку та зростанні прагнуть рухатися вперед, в напрямку вдосконалення та новизни.

Як і люди, вони дивляться у майбутнє, намагаючись якось наблизити його і не озираючись при цьому назад, як мовиться, з посмішкою розстаючись зі своїм минулим.

Та при цьому містам, як і людям, властиві свої, лише їм притаманні, характери, манери, звички тощо.

Інколи, втім, ці особливості непомітно трансформуються у дивацтва.

Й тоді цілком несподівано для себе ви зненацька можете опинитися на вулиці Градоначальницькій або, приміром, Поліцейській, а коли вас занудить від Дворянської — що ж, можливо, вам більше до душі буде Дегтярна...

Та хіба ж наше місто схоже на ловеласа, котрий, розминувшись з вуличною кокеткою, продовжує рухатися вже з обернутою назад головою? Але ж саме таке порівняння напрошується на вулицях Одеси. Чи, може, прогулюючись вулицею з такою назвою, одеситам ностальгійно ввижається небо московське або ж пітерське? А як ще можна пояснити це дивне бажання — міськими магістралями з\'єднати азійсько-імперське минуле з європейським майбутнім української самостійної держави? Забуваючи при цьому, що, як казав один наш спільний знайомець, «в кареті минулого далеко не заїдеш». Навіть якщо прицвяхувати це минуле за поділ царської мантії її величності «порфироносної прости господи» до ґрунту українського-таки міста Одеси. Хоч міські очільники і твердять, що Одесі не треба йти до Європи, бо вона, мовляв, давно вже там, та щось не надто впадають в око ознаки тієї європейськості. Захаращені сміттям вулиці, обдерті фасади, забиті автівками міські хідники-тротуари, рівно ж як і відновлення пам\'ятника деспотичній імперській владі, — аж ніяк під цю категорію не підпадають.

До речі, знову про вулиці Одеси. Той, хто їздить 10-м маршрутом трамвая (а не депутатськими «мерсами» та «джип\'ярами»), не міг не помітити дивних метаморфоз на табличках з назвою вулиці Івана та Юрія Лип. Колись це була вулиця «Советская». Назва ця на деяких табличках збережена й по сьогодні — отака ностальгія у мешканців Ближніх Млинів. А на тих, де був напис «вул. І. та Ю. Лип», залишилося тільки перше слово «вул.» Хоча й воно часто також замазане білою фарбою. На багатьох будинках табличок узагалі немає. Отака, значить, безіменна вулиця. І що ж, чи бодай хтось із відповідальної комунальної служби звернув увагу на це неподобство? Не кажучи вже про те, що Іван Липа таки ж був одеситом, і досить відомим, жив на цій-таки вулиці. Про нього та його сина Юрія вже стільки написано, що й повторювати все це соромно якось, як кажуть в Одесі (перефразувавши j трохи): на це у них грошей немає. Та й справді: туристів сюди не возять, фотографії для буклетів про місто не знімають тут. Зрештою, хіба так важливо, що Іван Липа був міністром в уряді УНР, відомим українським діячем в Одесі, а син його Юрій—знаний у Європі письменник, лікар, котрий загинув від рук енкаведистів? Ну то й що?

Та повернемося до пам\'ятника матросам-потьомкінцям. Він, зрештою, може любісінько стояти і на Митній площі в районі Одеського порту. Проблема куди важливіша — історична пам\'ять українського народу. Одні закликають до нового об\'єднання з Росією, інші — ставлять пам\'ятник російській цариці. А на ділі виявляється, що і ті, й ті — з однієї й тієї ж кишені.
542

Комментировать: