Наша камера
на «Ланжероне»
Loboda Loboda
в Садах Победы
Погода в Одессе сейчас +7 ... +10
вечером +6 ... +7
Курсы валют USD: 0.000
EUR: 0.000
Регистрация
Фильтр публикаций
Все разделы
Публикации по дате
Дата:

Передп’ятничне

Пятница, 6 марта 2015, 17:25

Свирид Опанасович

Как, наверное, уже заметили постоянные жители «Глобуса Одессы», мы практически никогда не публикуем материалы из социальных сетей. Потому что эти сети придуманы для тех, кому нечего делать на работе. А поскольку редакция «Глобуса» в основном безработная («Глобус» — это не работа, а удовольствие), то заниматься этой фигней нет никакого времени.
Но, на самом деле есть! Есть люди, которым удается совмещать и работу, и Интернет, и занятия спортом и даже «ciльську аналiтику тєкущiх собитій». И это, конечно же, знаменитый на весь Facebook (46279 подписчиков) дiд Свирид.  Всю его аналитику можно (и нужно) читать ЗДЕСЬ. А мы публикуем всего один его отнюдь не политико-аналитический опус, сохраняя все его стилистические особенности.

В цьому пості дід про політику не писатиме, то кому не інтєресно, можна й не читати.

Дідові раптом захотілося просто так шось написати, шось обикновенне, про жизнь. Яка дуже многообразна і на кожному кроці дарує нам приятні воспоминанія.

Дід, як ви вже поняли, веде жізнь спокойну й розмірену, як і подобає солідному мужчині його возраста. І єсть у діда кум, тоже дуже солідний і поважний чоловік. В общем, ми з ним – два солідні куми, обоє у поважному віці, а тому єслі шось разом робимо, то робимо це основатєльно. Так, шоб потом було, шо згадати.

Например, що роблять несолідні й легковажні люди, коли хочуть поїсти шашликів? Їдуть за місто, смажать шашлики і чемно їх їдять. Ми ж із кумом не такі. Ми – люди солідні. І нам треба, щоб все було основатєльно.

Якось ми вирішили посмажити шашлики на острові Великому у Києві. Ще й підбили на це цілу компанію. Але в соответствії з разработаним планом смажити там шашлики могли лише уночі. Чому вночі? Бо на острів Великий суходолом добратися невозможно, нужна лодка. Но на лодці туди добратися може люба несолідна й легковажна людина. То, значить, нам лодка тоже не подходить. А нам лучше всього підходить альпіністський спуск на острів з Південного мосту, на вірьовках. От це солідно й основатєльно, бо ми ж не пацани. Але єслі спускатися з мосту вдень, то можуть бути осложнєнія з міліцією. Тому лучше вночі.

В общем, прибули ми, як стемніло на Південний міст, прикинули на глазок нужне місце, пов’язали на перила вірьовки. Шоб не прівлєкать вніманіє камер відеоспостереження, фонариків ми не включали, тому наощупь вдягли системи і в кромешній тьмі дюльфером униз - в нєізвесность. Понятне діло, шо першим пішов дід і совершенно ясно, шо дід попав нємного мимо острова, замочивши ноги до самої шиї. Потом поміг спуститися решті дідів і далі ми півчаса мокрі сиділи в кущах, дожидаючись пока поїде міліція. Яка все-таки приїхала і довго світила фонариками в пошуках зловмисників, які хуліганять на мосту. Но то такоє… Зато шашлики вкусні получилися. А ранком ми гуртом добралися по Дніпру на Осокорки, на надувному човні, який кум случайно захватив з собою. Бо в мене кум чоловік не лише солідний, но і предусмотрітєльний.

В общем, ви вже поняли який в мене кум. Но історію я хотів розказати не цю, а іншу. Діло було якось у п’ятницю. Після роботи, удачно ізбежавши соблазнітєльних приглашеній на пиво чи шось покрепче, дід без приключеній добрався додому. Спокійний вечір в стилі «нічто нє предвещало». Перед тим як вкластися, лежу собі, читаю, аж тут внєзапно дзвонить нєугомонний кум.

- Прівет, шо робиш?
- Та спати вже ліг.
- А наші зараз під Києвом, на природі гуляють і шашлики жарять? Нас тоже зовуть. Поїдем?
- Щас? Та нє, куме, пізно вже. І кроме того, я на завтра запланував велику треніровку, хочу відпочити.
- О! А давай совместім шашлики й треніровку!
- Як це?
- А так – давай ми до них за місто не поїдемо, а побіжимо. Я тут карту подивився – всього 22 кілометра. За два часіка добіжимо, якраз і шашлики будуть готові. Заодно й потреніруємось.
- Куме, ти чокнувся – кажу. – Ти на годинник дивився? – а сам вже розумію, шо від такої соблазнітєльної ідеї відмовитися я не в силах. Тому вже встав і однією рукою держу телефон, а другою достаю з шафи бігову екіпіровку, штурмовий рюкзак і всьо такоє.
- Ну так шо? Побіжимо? – інтересується кум-іскусітєль
- Та побіжимо вже – кажу. – Встрічаємся через 15 минут на обичному місці (кум живе недалечко).

За чверть години поодинокі ночні прохожі могли бачити двох странних дядьків, які розминаються перед забігом і самі з себе сміються. В общем, розім’ялися, у навушниках бодряща музика, стартуєм.

Пробігли малолюдний вже на той час центр столиці, по підземному переходу перетнули Європейську площу, потім повз стадіон «Динамо» по Парковій алеї, звідки в хорошому темпі вивалилися на набережну і погнали в бік Видубичів. Біжимо собі спокійно, держим темп, не рвемо. Спокійно минаємо Видубичі і рухаємося далі в Обухівському напрямку.

Аж тут нам обом одночасно приходить одна й та ж думка – ми ж ідемо, блін, порожняком! Там хлопці шашлики смажать, стараються, а ми прийдемо з порожніми руками. Нехарашо. Кум на бігу вносить предложеніє: «Давай, вернемося на Видубичі і там десь хоть пляшку хлопцям візьмемо». Отвічаю: «Нє, вертаться на будем. Тут десь через два кілометра буде автозаправка. Там і купимо, шо нада». «Ну, харашо» - каже кум. Біжимо собі далі.

Підбігаємо до автозаправки. Глупа ніч, жодної машини. В магазині коло прилавка скучають дівчата і хлопці у фірменних комбінезонах, які здивовано обернулися на нашу з кумом появу. А нада знать, шо коли ти біжиш більше 10 км, то ти не просто пітнієш. Піт уже встигає висохнути і обличчя вкривають білі розводи солі. В общем, предстали ми з кумом перед очима автозаправників у всій красі і гідності українських аматорів спорту. Хекаємо.

Перевівши дихання і витерши піт з чола, спраглим голосом питаю:

- Горілка єсть?

Смесь поніманія і нєдоуменія одночасно намалювалося на обличчях всіх присутствующих. З одного боку поніманіє: «Діди випить захотіли, шо ж тут неясно». Але з другого: «Це ж нада, щоб настільки випить приспічило. От бідолахи».

Дівчина за касою питає:

- Яку вам?
- Спортивну, - кажу
- Шо спортивну?
- Горілку
- А хіба така є?
- Ну канєшно є. Ми оно з кумом лише спортивну горілку й употребляєм. Так є, чи нема?
- Нє… - невпевнено каже дівчина - Спортивної нема…
- Наверно, ще до вас не завезли. Ну, давайте вже яка є. Пляшку отої, пожалуста.

І тут підключається кум

- Нє, дайте лучше дві пляшки.

А на мій вопросітєльний погляд голосно продовжує

- Куме, ви шо не помните, шо в прошлий раз нам пляшки не хватило? А нам же до самих Черкас іще бігти. В далекій дорозі дві пляшки всігда лучше, чим одна.
- Правильно, куме. – і до дівчини – Давайте дві.

Присутствующі в залі отетеріло перезирнулися, намагаючись збагнути почуте в усій його несуразності.

Ну, в общем, ми з кумом були тоді в ударі і на пару з ним експромтом намололи по сім кіп гречаної вовни, викликаючи на обличчях автозаправників сложнєйші гамми самих протіворечівих емоцій. Потом розплатилися, пляшки повкидали в рюкзаки і подякувавши побігли собі з кумом далі. Метрів через сто я не видержав і повернувся – так і є: вся автозаправка висипала на вулицю і дивилися нам услід. Що вони при цьому між собою говорили, ми вже чути не могли.

Бігти нам з кумом оставалося якихось 12 кілометрів і ми мали час, щоб обговорити впечатлєніє, яке проізвела наша поява на тій автозаправці. При цьому кум кілька разів повторив: «Нє, а ти бачив як дівчата на нас дивилися?» І твердо держався думки, що ще трохи і ті дівчата побігли б із нами. Я ж тримався більш скромної думки про нашу з кумом чоловічу нєотразімость і казав, що побігти за нами вони б не побігли, бо кроме прочого вони на роботі. Але поява двох ночних бетменів з требуванієм спортивної водки наверняка ще довго обсуждалася.

Ну а далі все було харашо. Ми собі з кумом гарненько добігли, друзі нас радісно зустріли, плескали по плечах, обнімали і називали придурками. Потім були вкусні шашлики, вогнище, пісні до ранку і всьо такоє. Ех, жизнь штука всьо-таки дуже хароша.

Завтра, кажись, знову п’ятниця. Ох, чує моя душа, шо кум знову шото замислив... І оп’ять шото таке, від чого сил не стане відмовитися. Бо ми з кумом люди хоть і солідні, но слабохарактєрні.

P.S. Стидно признаться, але був час, коли дід ніяк не міг себе заставити заніматься спортом. А коли врешті-решт заставив, вийшов на стадіон, то ледве-ледве зумів пробігти одне-єдине коло. Після чого довго й тяжко хекав, сумно думаючи, шо старость - не радость. Оказується, очінь даже радость. Так шо не лінуємось і на предстоящих виходних починаєм займатися спортом. І пам’ятаємо, шо за точними даними сільської аналітики, молодість триває до тих пір, пока людина в состоянії помити собі п’ятки під краном умивальника.
7057

Комментировать: