Наша камера
на «Ланжероне»
Лобода Лобода
в Садах Победы
Погода в Одессе сейчас +2 ... +4
вечером 0 ... +2
Курсы валют USD: 25.638
EUR: 27.246
Регистрация
Фильтр публикаций
Все разделы
Публикации по дате
Дата:

Одеса сильна одеситами

Суббота, 17 января 2009, 13:18

Лілія РЕВУС

Чорноморські новини, 17.01.2009

Все на цій землі створюється людьми і для людей. Наша прекрасна Одеса — також. Про неї мої земляки кажуть так: якщо вона не на першому місці у світі, то, принаймні, і не на другому. Щоб місто жило, розквітало, повинні бути люди, які заради цього живуть. Напевне, їх багато. Але я хочу розповісти про найближчих — батьків мого чоловіка — корінних одеситів, котрі без рідного міста не уявляють свого життя ні в щасливі роки, ні в лихоліття. Хоча лихоліття було значно більше...

Мій свекор — молодий робітник одного із заводів — і моя свекруха закохалися одне в одного з першого погляду й прожили разом 53 роки. Звичайна робітнича родина, котра чесно працювала й ніколи не вимагала якихось привілеїв. Сеекор пройшов Фінську і Другу світову війну, мав поранення, багато бойових нагород, але ніде й ніколи тим не скористався. Так і помер в кімнатці комунальної квартири, де, окрім дружини й сина, часто знаходила прихисток рідня. Він завжди надзвичайно сумлінно ставився до роботи, дуже любив свою сім\'ю. Свекруха була неперевершеною куховаркою й пригощала кожного, хто приходив. Вміла шити, плести, прати і прасувати — одне слово, відмінно вела домашнє господарство.

У роки війни, коли чоловік був на фронті, німці виганяли жінку на заводські роботи. А маленький син—моя майбутня половинка—сидів на підвіконні із шматочком хліба та пляшкою води й чекав маму. Міг і не дочекатися. Бо в житлові будинки часто влучали бомби й у лічені хвилини від них нічого не залишалося. Якось хлопчик вискочив у двір, де на лавці сидів німецький офіцер.

— Де твій тато, малий? — запитав.

— На фронті, німців б\'є, — випалило хлопченя. У матері, яка це почула через розчинене вікно, все заніміло. Пересилюючи страх, вона вискочила у двір і кинулася офіцерові в ноги. І, о диво, він пожалів дитину, пальцем не торкнув. Можливо, десь вдома мав такого ж синочка. Різко підвівся і попрямував вулицею.

Що найбільше змучило мою свекруху — то це голод у роки різних лихоліть. З невимовним страхом сприймала вона спорожнілі полиці магазинів вже у часи перебудови. Коли я прийшла в їхню родину, не могла зрозуміти, чому тримають такі запаси їжі. Пізніше збагнула це, усвідомивши, що довелося пережити моїм новим родичам. Свекруха дуже любила Привоз, де було багато різних продуктів, їх вона сприймала як можливість жити.

Моя друга мама не визнавала нові назви вулиць, завжди казала: Мала Арнаутська, Грецька, Канатна і не інакше. Перед окупацією їй пропонували із сином евакуюватися разом із заводом, де до війни працював батько-фронтовик. Відмовилася, не уявляючи, як можна розлучитися з Одесою. Повернувшись з війни, батько не знав, де шукати дружину з сином, але твердо знав: Валя не могла поїхати з Одеси. Обійшов півміста, заходив у двори й розпитував: «Ревуси тут живуть?», доки не знайшов.

Повоєнне місто було напівзруйнованим, печальним, без тепла І світла. Куди ж пішов мій свекор? Як фронтовик, вибивати собі квартиру? Ні, він влаштувався на роботу у пожежну частину. Пожеж було багато, ліквідовувати їх доводилося, ризикуючи життям. Приходив додому і засинав, не встигаючи навіть поїсти. А свекруха з сусідками розбирали завали, висаджували дерева і квіти, відновлювали понівечену церкву, смажили бички і... співали.

У мами мого чоловіка було рідкісного тембру сопрано. Скільки прекрасних хвилин насолоди подарувала всім, хто її оточував! І ніби легшою ставала тяжка робота, не так діймали різні побутові негаразди. Люди творили непомітний щоденний подвиг. Заради рідного міста, його відродження. Щоб діти й онуки гуляли гарними вулицями, так само любили їх і ніколи не зраджували.

Воістину Одеса сильна своїми людьми. Велика вдячність їм за це від нинішніх і прийдешніх поколінь.
2051

Комментировать: