Наша камера
на «Ланжероне»
Loboda Loboda
в Садах Победы
Погода в Одессе сейчас -2 ... -1
ночью -4 ... -2
Курсы валют USD: 0.000
EUR: 0.000
Регистрация
Фильтр публикаций
Все разделы
Публикации по дате
Дата:

Куди поділось «перцеве» перо?

Понедельник, 17 августа 2015, 06:52

Ігор Стамбол

Чорноморські новини, 08.08.2015

Для кого війна, а для кого і мати рідна. Для одних нинішній день — це спартанські умови, відсутність найнеобхіднішого, забуття з боку чиновників та постійний ризик. Для інших — спосіб наживи різного масштабу: гроші, зброя, контрабанда, медалі, посади… Таке було завжди і всюди, не ми перші. Але, на відміну від троянців, які боронилися від греків, тих же еллінів, що зупиняли персів, чи римлян, котрі вмирали тисячами за власну державу, ми не просто не вміємо воювати — ми не можемо налагодити й мирне життя. Якщо спитати у середньо-статистичного рядового української армії, а за що ж він конкретно зібрався воювати проти супостата, то яку відповідь почуємо? За добробут у країні? — Його нема. За збереження власної землі? — Так, але ж на ній нема ні рівності, ні справедливості, а багатствами користуються ті, хто втече на власному літаку за кордон, тільки-но наблизиться окупант. За те, щоб уберегти власну культуру від варварської? — А наша хіба розвивається, в чому це помітно?

Усі відсутні компоненти мають так чи інакше бути вирішені нами в найкоротший термін, інакше — прийде той, хто зробить це без нас і не на нашу користь.

Чи не найбільше сьогодні страждає культура — у зв’язку з її мізерною, на перший погляд, роллю в роки війни. Однак, крім того, що власні культурні надбання — чи не основна складова, яку варто захищати від орд, вони ще й зброя, яка діє тоді, коли не стріляють кулемети і танки. Украй важливим у культурі є підбадьорливе слово, з яким і солдат, і цивільний піде в бій, повернеться поранений додому і відновить оптимізм у часи безнадії. Особливе значення в наших предків-козаків, які впродовж сотень років боронили свою землю, була «веселість серця», душевна розвага, вміння кепкувати над собою та ворогом. Жарти та дотеп у різних площинах — стратегічна духовна зброя, яку ми не можемо собі дозволити втратити.

Сатира і гумор — це основа іншого, глибокого або й не дуже, проте своєрідного погляду на дійсність. Цінність сатири — в тому, що, лише переключившись на хвилю насмішки над певною проблемою, стають помітними її приховані сторони. Сатира вбивча для бездарних політиків, бо висвітлює всю безглуздість їхнього борсання в процесах, які не можуть осягнути, але роблять пихатий вигляд, що нібито свідчить про їх незамінність на шляху вирішення проблем. Сатира збиває цю оманну пиху і виставляє на показ «голих королів», усю їх показну величність, тоді як більшість з них є мікробами в морально-вольовій площині (а в Україні — маріонетками в руках певних непублічних осіб). Але сатира може бути різною: розважальною, нігілістичною або естетичною. На будь-якому рівні вона може виконувати значну роль в оздоровленні суспільства і, поступаючись журналістиці, займати умовну п’яту гілку влади. Без дотепного осмислення злетів і падінь не можливе їх цілісне усвідомлення.

Той, хто виступає проти сатири, або не розуміє її значення, або ж елементарно її боїться. Нещодавні події в Європі — пряме тому підтвердження. Увесь цивілізований світ сколихнула трагедія, що сталася у січні 2015 року у Франції. Терористи «Алькаїди» вбили кількох працівників журналу «Шарлі Ебдо». Те, що напад було вчинено на сатиричне видання, засвідчило інтелектуальну прірву між фанатиками та ліберальною демократією. Те, що активне висміювання безглуздих фанатичних теорій та догм — неприйнятне для певних людських істот, які прагнуть крові за будь-яку ціну. Адже саме маніакальність представників терористичних організацій є їхньою рушійною силою, а не бажанням якоїсь справедливості. Хворим же на психічні розлади людям не дано від природи усвідомити роль політичної сатири та гумору взагалі.

У цій зрозумілій історії є одне досить велике «але». Коли на одну зі сторін вчинено напад та ще й із жертвами, співчуваючи постраждалому, хочеться лише ганьбити підступного нападника. А хто ж жертва? Для «Шарлі Ебдо» не було заборонених темам, чим, вочевидь, він і заслужив любов французів. Але з точки зору естетики й того ж лібералізму, журнал був і є зовсім не янголом на ринку друкованих видань. Це підтверджують численні скандали з нетактовними карикатурами та жартами на хворобливі для суспільства теми. Крім того, редакція дозволяє собі вміщувати матеріали, які не відповідають загальновизнаним нормам моралі, тобто кількість жартів «нижче пояса» зашкалює. Як можна навчити чомусь політика, бізнесмена чи духовну особу (як це зроблено щодо папи, московського патріарха та ін.), пожартувавши із його сексуальних здібностей чи уподобань? Тим більше в цивілізаційному ареалі, де будь-які відхилення від норми намагаються не помічати та не допускати дискри мінацій. Складається враження, що французи у своїх уявних перегонах з американською масовою культурою здатні на все, аби хоч якось випередити «супротивника», вбираючи в свої видання найгірші зразки всесвітнього нігілізму.

А до чого тут Україна? А до того, що в нас ситуація ще гірша. Цінність гумору та сатири у нас усвідомлюють і роблять з них попсу, тоді як наша культура багата на високоморальні таланти. А для таланту, як відомо, нема потреби жартувати про гидке, аби, подіявши на ледь жевріюче у загалу почуття відрази, викликати сміх. У поєднанні таланту з моральністю виникає шедевральний продукт, який цінуватиметься у віках, на відміну від гидоти, яка є лише непорозумінням нашого безпросвітного часу. Світ змінився, але друковане слово не зникло. Паперові видання, всупереч очікуванням та бажанням скептиків-бізнесовців, зустрічаються не лише у музеях. А ми вже півтора року як допустили перехід у кому (не кажу смерть, бо вірю в одужання) діаманту нашого гумору, видання, яке могло б стати не лише унікальним явищем українського, а й світового масштабу, — журналу «Перець».

Журнал, який виходив друком майже сотню років і був одним із найстаріших україномовних видань, наприкінці 2012-го припинив своє існування. У період владарювання на наших теренах Непорозуміння-Януковича і його уряду комусь (а саме «Пресі України») спало на думку, що гумористичний журнал є нерентабельним і його варто позбутися. Про нерентабельність можна казати багато, адже навіть через рік є маса людей, які погодилася б виписувати і купувати «Перець», аби тільки він жив. Але найбільше вражає самовпевненість організації, яка дозволила собі «стратити» українське видання. Якщо в яблуневому садку росте трояндовий кущ, то зрубувати його за те, що він не родить яблук, візьметься лише повний телепень. «Перець» — це не «жовта» газетка, «позбавлена художнього смаку», після закриття якої трагедією буде лише те, що домогосподарки знатимуть менше пліток про московських артистів. Це журнал, який має власні традиції, особливості та колорит і, взагалі, є унікальним репрезентантом живої сучасної української культури, на відміну від того ж «Шарлі», що є лише політично-гумористичним попсовиком.

Так сталося, що виник журнал у підрадянській Україні. В різний час на його сторінках з’являлися твори виданих митців, як-от Остапа Вишні, Олександра Довженка, Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Степана Олійника, Павла Глазового і багатьох інших. Ці велетні культури, як відомо, не завжди були згідними із «владою рад». Частина їхніх думок потрапляла на сторінки «Перця», що почасти робило його опозиційним журналом. Цензура й жорсткий нагляд каральної системи виробив у художників та авторів гуморесок і байок уміння вкладати свої критичні думки та гостре висміювання системи у різні формати, часто з подвійним значенням — прихованим та явним. Причому лише геніальні речі дозволяли насправді перевтілити одну думку в іншу. Так само навіть мови не могло бути про статевий нігілізм. Це були ті поодинокі позитивні аспекти культурної політики «тюрми народів», що стали основами журналу. Як наслідок, у 1990-х і 2010-х «Перець» зберіг традиції «езопової мови» й інших викривальних прийомів у фейлетонах та карикатурах, що є прекрасним зразком багатогранного сатиричного мистецтва. Все це розвиває образне мислення в представників усіх поколінь читачів, особливо у дітей.

Окрема особливість журналу — українська мова. Вже понад двадцять років у нових обставинах народна мова бореться за своє місце в різних площинах і часто програє. Більшість гумористичних шоу, які тішать українських глядачів сьогодні, є або російськомовними, або двомовними, що ще гірше. Адже, найчастіше, вони формують стереотип «печерного українця», який нічого, крім сала і горілки, не знає. Журнал «Перець» більше ніж півстоліття виходив українською літературною мовою. Якщо журнал зникне остаточно, то зникне майданчик для дотепних вивертів письменників, які вміють, можуть і прагнуть писати національною мовою. А що його замінить? Інтернет-мережі та телебачення не є й не можуть бути зразком стилістики, на відміну від друкованих видань. Відкривши «Перець» — одразу поринаєш в ідеалістичний світ української словесності, а гумор і малюнки підсилюють позитивний ефект. За читанням починає здаватися, що не все втрачено, ось вона — жива, пов’язана із сучасні стю українська література. Він є пігулкою від депресії, зразком, на який варто рівнятися у високоінтелектуальному гуморі, що притаманний саме нам. Він є ареною для досвідчених сатириків і гумористів-початківців.

Коли відбувся теракт у редакції «Шарлі Ебдо», чимало співчуття полилося у Францію. Перші особи багатьох країн поїхали до редакції сатиричного журналу, аби допомогти французам витримати такий удар. Туди ж поїхав і нинішній президент України та низько вклонився загиблим співробітникам журналу. Цікаво, що думав він у той момент, коли клав розкішний букет троянд перед входом до редакції французьких гумористів, найімовірніше, прилетівши на цю сумну подію літаком? Про те, що в січні 2015 року минув рівно рік від часу закриття «Перця»? Що в Україні зупинився вихід у світ журналу, який на третину століття старший за «Шарлі» та має значно вищі моральні основи? Можливо, про те, що кошти на той букет, разом з витратами на охоронців та літак, могли відновити друк українського сатиричного журналу? І, приїхавши на Батьківщину, одразу ж дав розпорядження в Міністерство культури, аби негайно було знайдено на вітчизняну пам’ятку культури потрібну кількість грош ей? Більше того, було доручено вклонитися перед співробітниками «Перця», які десяток років творили журнал на старому обладнанні і власному ентузіазмі?.. Але ж ні, вклонятися перед своїми митцями — то не в тренді…

Нема в нас Януковича, але справа його жива. Міністри вміють гарно виправдовуватися, а знаходити, що потрібно, — завдання волонтерів. Якщо і на відновлення «Перця» гроші збирають волонтери (за два роки — половина потрібної суми, а інфляція не минає нікого), то для чого нам міністри? Невже в них зовсім не болить за справу, яку роблять? І це ж культура, а не економіка, хоча без уваги до першої розвиток другої — абсолютно марний. Навіть якщо зберуться кошти, то хто платитиме зарплату співробітникам, де вони працюватимуть? Редактор, побоюючись втрати незалежності журналом, не дав йому другого життя як комерційному виданню. Не пустив у «Перець» і рекламу, бо сатиричний журнал має право висміювати й критикувати все і всіх, а не все, окрім рекламодавців та галузі, в якій працює олігарх-власник. Без державної підтримки «Перець» зникне і залишиться у минулому. На відміну від старої фортеці, яку видно за десятки кілометрів (а їх чимало на балансі міністер ств), журнал збиратиме пилюку в бібліотеках далеко від людських очей і стане музейним експонатом серед сотень давніх видань. А чи житиме, мінятиметься разом з нами, спостерігатиме за подіями і радуватиме нас чудовим українським гумором та сатирою?

Якщо українці і далі мовчки дивитимуться, як зникають їхні національні надбання, то й не заслуговують читати своє. Мережами вже ходять чутки, що «Шарлі Ебдо» планує відкрити в Україні свою філію. «Святе місце пустим не буває», а кого ми на нього пустимо — того й правда буде.
8326

Комментировать: